Холодний жовтневий дощ безжалісно бив по голові. Він йшов, не розбираючи дороги. Черевики ковтали воду з калюж. У його навушниках на всю вулицю гримів безглуздий рок. У сумці, перекинутій через плече, лежала пляшка дешевого портвейну. В кишені залишилася одна сигарета.
Він мовчки дивився на перехожих і думав: « Вони йдуть з роботи додому, завтра з ранку знову підуть на роботу. Хоча ні, не підуть, завтра субота. Значить завтра будуть прибирати квартиру, у неділю підуть у кіно чи залишаться вдома. А в понеділок зранку знову підуть на роботу. І так повторюватиметься з дня у день, з тижня у тиждень, з року в рік, аж до самої пенсії. Звісно, під час літнього відпочинку вони поїдуть кудись у спекотний Єгипет, де щодня будуть напиватися і купатися у морі. А привезуть із собою лише скляні пірамідки та фотографії з гулянок. І півжиття будуть згадувати той Єгипет. У них у всіх схожі долі, схоже життя. Занадто схожі». Він йшов і розмірковував над штампованими долями людей, а перехожі або робили вигляд, що не помічають його або кидали на нього зневажливі погляди. Підозріло поглядаючи пройшло двоє людей у сірій уніформі. Наш герой лише криво посміхнувся.
Його ніде не чекали, він був нікому не потрібний. А йому ніхто й не потрібен. Зайшовши до старого під’їзду, спинився. Темно, як у підвалі. Запалив сірника, підішов до ліфту. Натиснув кнопку найвищого поверху. Потім піднявся на горище. Невелика кімната була завалена усіляким непотрібом та старими речами. Він часто сюди приходив. Як був малий, прогулював тут школу, сидів тут з друзями. Першу сигарету він спробував саме тут. Як і перший косяк... Багато наробив він у своєму житті.
Сів перед брудним вікном, відкоркував пляшку. Зробивши перший ковток, закрив очі. Тиша. Повна тиша. Не чутно крику маленьких дітей, не чутно лайки бидлуватих хлопців із пляшками пива в руках, не чутно цього вічного гулу машин, не чутно сварок дітей з батьками, не чутно навіть биття власного серця. Нові думки все лізли й лізли йому в голову: «Що залишиться після мене на цій землі? Невеликий надгробок на кладовищі й фотографії в альбомах друзів? Стоп. У мене ж немає друзів. Усіх, хто хотів мені допомогти я відкинув, наче набридливих мух. Усім іншим, хто називав мене другом, я був потрібний лише задля власної користі. І залишився один. А мені ніхто й не потрібен. Ніхто! Я сам-один все зможу зробити! І мене будуть пам’ятати уцьому світі! Я зможу зробити так, щоб про мене знали! Зламаю цю бісову систему, через яку мільйони життів схожі як одне.»
Зробивши ще один ковток, він побачив, що півпляшки вже перекочувало у нього. Але голова була ясною як ніколи в житті. Язичок вогню із запальнички облизав кінчик сигарети. Дим клубами піймався до стелі. У нього перед очима проминало його життя. Ось він закінчив школу, до відзнаки трошки не вистачило. Ось він студент щонеділі напивається до безконтрольного стану. Ось він отримав свою першу роботу. Вона йому подобалася: цікава, песпективна, бери й живи собі. Потім побачив використаний шприц, що самітньо лежав на полу. Побачив очі... очі його дівчини, що за будь-яку ціну намагалася повернути його до життя. Її він теж відкинув як непотріб. Перед очима поплили сцени з лікарні: трьохденна ломка із втратами свідомості, гамівна сорочка, що рипіла від його потуг, набухлі судини, налиті кров’ю очі...
Сигарета давно потухла. «Що мені залишається тут робити? Навіщо я сюди з’явився? Я не можу відповісти». Рука із пляшкої різко смикнулася до підлоги. Дзвін битого скла розлетівся на все горище. З вказіного пальця потекла темно-червона кров. Повільно рука із розбитою штйкою пляшки потягнулася до шиї. Легенький притиск, і з шиї потекла тоненька цівочка крові. Він знав, що робив. Тут його ніхто не чекає, ніхто не допоможе, а один він систему не зламає. З ним станеться те ж саме, що було й з іншими бунтівниками соціального строю. Усіх, хто міг і хотів йому допомогти, він відлякав, віджбурнув від себе. Він один і в цей момент здається тим, хто проштампував наші життя. Він піде і хоча б цим не підкориться. М’язи почали натискати на пляшку. В голові потемніло...
--Навіщо?
Голос пролунав наче нізвідки. Ослабив тиск на горло. Цей голос він пізнає завжди. Вона. Єдина. Та, що боролася з ним з анього до кінця. Та, що любить його більше ніж можуть розповісти усі поети світу. Та, яку він прогнав...
Теплі руки лягли на плечі і шию. Від такого знайомого запаху закрутилася голова. Вперше за багато років скотилася по щоці сльоза. Скупа чоловіча сльоза.
--Навіщо?—знову пролунав над вухом голос. Вона була спокіна. Як завжди. Рука з пляшкою розтиснулася. Розбита пляшка з-під дешевого портвейну із глухим стуком впала на підлогу. Він накрив її руку своєю. Тихо прошепотів:
--Усе буде добре. Ми зможемо.

Варнов Данил v1504@voliacable.com
414-85-10
063-432-46-33