Одвічне Слово мудрості і сили
Нам Бог подарував на все життя,
Щоб ми його в своїх серцях зростили
І мали в душах щире каяття.

Воно, як сонце, серце зігріває.
Те Слово – хліб, дарований з небес,
І кожен в Слові тім надію має,
І пізнає, що, вмерши, – Син воскрес.

Цілюще, як бальзам, те Слово Боже,
Правдиве, щире, мудре і просте.
І дати все нам вічне Слово може,
Коли у серці рясно проросте.

Нам Боже світло через Слово ллється,
Любов нас Божа щедро огорта.
Вона усім без винятку дається,
Усім відкрита Божа доброта.

ТЕПЛО ДОЛОНЬ
П.П.Я.

Я бережу тепло твоїх долонь –
Тепло, що гріє в світі, як вогонь.
Несу у серці, все життя несу
Твій дотик рук і почуттів красу.

Я віддаю тепло своїх долонь.
Долонями змету я сніг зі скронь.
Я відведу біду, візьму твій біль,
Теплом долонь зігрію в заметіль.

В долонях я несу тобі любов.
Ти чуєш стогін трав і плач дібров?
Ти бачиш, як тремтить в траві роса?
То не роса – то з вій моїх сльоза.

Зітри з моїх очей гірку сльозу.
Я поглядом тобі усе скажу:
– Спасибі тобі, рідний, за любов,
Що чую шепіт трав і шум дібров.

* * *

Запали в моїм серці, мій Боже, свічу,
Щоб горіла вона і повік не згасала
До зірок я на крилах, мов пташка, лечу –
Тільки б крила свої в злеті я не зламала.

У долонях тримаю я серця вогонь.
Коли холодно в світі, тебе я зігрію,
Подарую тепло, ніжний трепет долонь.
І в душі твоїй зоряні квіти посію.

МОЇ КВІТИ-ДРУЗІ

Квіти у кімнаті – мої добрі друзі,
Заглядають в очі, коли серце в тузі.
Ніжно щось шепочуть, коли гірко плачу,
Коли вже, здається, світла не побачу.
Я ловлю їх мову тиху і таємну:
– Не сумуй – життя це дане недаремно.
Бачиш, навіть небо часто гірко плаче,
Кожна слізка-крапля щось для Бога значить.
Ніч мина, і знову ясно світить сонце,
Ми його проміння ловимо в віконце.
Бачиш, ми не плачем, хоч, бува, сумуєм,
І життя сваволю часто серцем чуєм.
Хочеться під сонце, хочеться на волю,
Але ж ми кімнатні – бо така в нас доля.
Ти нас ніжно любиш, тим ми і щасливі,
Хоч в житті бувають хвилини зрадливі.
Часто твоя Муза тебе у нас краде,
Ніби й невелика, та для нас – це зрада.
– Ніжні мої, милі, я люблю вас дуже,
Коли ви сумуєте, мені не байдуже.
Пригорнусь я серцем, вчую вашу мову,
Доторкнусь душею, посміхнуся знову.

* * *

Чим ближче до зими, тим більше болю.
Я ніби біла та ворона між птахами.
Із серця пісня проситься на волю,
Крилом лелечим лине над степами.
Мій дивний світ – у ньому я одна,
Хоч маю я і рідних, близьких, друзів.
Я, келих смутку випивши до дна,
Калиновим кущем горю в осіннім лузі.
Спасибі, Боже, за поезію й пісні.
По осені мій сад в рясному цвіті.
В моєму небі обрії ясні,
Душа сповита смутком в Божім світі.
Летять ключем у вирій журавлі.
Крилом мене запрошують з собою,
А я, мов зранена пташина на Землі,
Яка для мене – болем і журбою.

ОСІНЬ

На спочинок пішло вже літо,
У берізки листочок жовкне.
Під вікном догорають квіти,
І пісні солов’їні змовкли.

Журавлині ключі у небі,
Їх тривожна прощальна пісня.
І горить у саду калина,
Як любов невблаганно-пізня.

Опустились тумани сиві
На осінні тривожні ниви,
А холодні ранкові роси
Заховалися травам в коси.

І коса не дзвенить у лузі,
І метелик крилом не блисне.
Похилилась верба у тузі,
А над нею журба зависла.

ЗІЗНАННЯ

Жить просто так у світі я не вмію,
Теплом душі когось завжди я грію.
Поезія – моя найбільша радість,
Моє життя, моя таємна святість.
Як я пишу – чи ямбом, чи хореєм? –
Скажу відверто, що пишу душею.
Чого сумного так у ній багато?
Бо сум і радість поруч вдвох на святі.
Чомусь мені в цім світі – біль і жаль,
Що й радість переходить у печаль.
Чи я щаслива? Мабуть, що щаслива,
Та тільки щастя те бува зрадливим.
І раною цей світ в мені болить, –
Усе життя – одна жагуча мить.
Воно промчалось верхи на коні,
Неначе дивний сон наснивсь мені.
І сонце уже котиться за обрій.
Спасибі, Боже, що до мене добрий.

* * *

Малинові губи літа
Цілують п’янкий світанок,
Дощами земля умита,
Огорнута ніжним серпанком.
Зарошені вії квітки
Тремтять від подиху вітру.
Ну що це за диво, звідки,
З якого казкового світу?
Це диво із мого степу –
Пречисто-біла ромашка.
Зіницями в синє небо,
Зчарована співом пташки.

РАЙ ДИТИНСТВА

Я зростала в селі, у поліськім селі,
І від того любов у мені до землі,
До степів, до гаїв, до небесних висот.
І на рідній землі не колючий осот.
Босоніж по стерні, босоніж по піску...
Я мелодію вчула степів гомінку,
І душею пила неосяжну блакить...
Срібним птахом до мене дитинство летить,
В буйних росах купається пісня дзвінка,
І волошка сльозою з дитинства вінка.
Тихий шепіт гаїв, передзвін хлібних нив,
На світанні зорю жайвір ніжно тут пив,
І всміхалась ромашка предивна мені,
Закохалась я в очі її неземні.
І малиновий дзвін понад степом крилом,
І лелека у небі кружля за селом.
Запах м'яти, любистку і сміх чебрецю,
Васильків сині очі землі до лиця,
І цілунок зорі, вечоровий розмай –
В моїм серці дзвенить зачарований рай.
Відгукнися до мене, дитинство моє,
Із твого джерела серце стомлене п'є.
Я пораненим птахом до тебе лечу,
Журавлино ячу, журавлино ячу.

* * *

Колисали дощі тихий шепіт трави,
Умивались степи на світанні в росиці.
Синьооку волошку бездумно не рви,
Хай у сяйві яснім її погляд іскриться.
Не займай і ромашки, дзвіночків з трави,
Хай вдихають вітрів аромати бентежні...
І ніколи не бійся схилить голови
Перед світом краси, і ступай обережно,
Аби не поранить ні шовку трави,
Ні душі, ані серця тендітній стеблинці.
Перед зрадою й злом не схиляй голови,
Краще тихо поплач, посумуй наодинці.

* * *

Літній ранок ступа обережно в степу.
Він купається в тиші і росах.
Гусей диких у небо піднявся табун,
Щось лелека шукає в покосах.
Жайвір пісню співа в високості небес.
І волошки блукають у житі.
Скільки див у степу! Скільки різних чудес!
Не згубити б прекрасної миті.

* * *

Під плач дощу і дикий регіт вітру
Останнє листя падало на брук.
Сміялась осінь впевнено і хитро,
Аж занімів із дива чорний крук.
Вмирало листя на холоднім бруці,
Загнане вітром, зранене дощем.
Воно стогнало в передсмертній муці,
Мені віддавши смуток свій і щем.

* * *

Сніги, сніги...Такі гіркі сніги...
І серцю так незатишно і тісно.
Засипало життєві береги,
Де в хуртовину вітер виє грізно.

Сніги, сніги...А ще ж іти і йти...
Вітри холодні пропікають душу...
І десь в снігах самотньо бродиш ти,
Я докричатись все ж до тебе мушу.

КВІТКОВИЙ ДОЩ

Дивися: дощ, квітковий дощ,
Такий пахучий і грайливий.
Співає тихо річка Смош,
І дощ з дерев, не дощ, а злива.
Квітує клен, радіє день,
І вітер грається суцвіттям.
Усілась білочка на пень:
«Як гарно в травні в білім світі!»
А потім шаснула в гілля,
Там причаїлась і не дише.
Давно прокинулась рілля,
В долонях травень світ колише.

КАЗКОВА НІЧ

Заломився промінь в надвечір'ї,
Зачепивсь за хмару і погас.
Спалахнуло Левове сузір'я,
Зупинився у задумі час.
Таємнича Мавка, як вуаллю,
Загорнулась сяйвом юних зір…
Роздрімались споконвічні далі,
Виплив місяць з-під небесних гір.
Верби засвітились понад ставом,
Причаїлась темінь у гаю.
Ця красуня з дивовижним станом
Заспівала пісеньку свою.
Побрела по кришталевих росах,
Шовк трави їй ноги цілував.
Простягнув їй Місяць срібний посох,
Вітерець за плечі обійняв,
Доторкнувсь до губ її цілунком
І шепнув улесливі слова,
Защемів у серці ніжним трунком…
Вітре, вітре – буйна голова!

* * *

Мене лишили радості й жалі,
Кудись поділись Пісня, Муза, Слово.
Зітхають квіти сумно на столі…
Веду із Богом стишено розмову.
І тане свічка, скапує сльоза,
Сльоза свічі… І промінь світлий Бога…
Ударив грім! Це – весняна гроза.
Омилася мого життя дорога.

* * *

Що ж ти стукаєш вперто так, дятлику?
Дай спочити моїй душі.
Не поставлю я знака оклику
На осінній полинній межі.
Не поставлю і знака питального.
Побреду навмання босоніж…
Потьмяніло кільце обручальне,
Відламавсь від колодочки ніж.

ЛОСЬ

Роги лося, як біль, на стіні
У вітальні будинку.
Так тривожно малому вві сні…
– Чом не спиш ти, дитинко?
– Мені сильний красивий лось
Заглядає у вічі.
Хто ж розкаже, як те відбулось:
Раз стріляли чи тричі?

ВЕРЕСНЕВИЙ ТУМАН

Як теля молоко – ранок смокче туман
З прохолодного вим'я долини.
Від реальності в світі лиш крок до оман
Й до біди, коли зігнута спина.
Вересневий туман, як банальний роман,
Хтось розлив його з кухля грайливо.
У тумані хмільнім ледь відчутний дурман,
А блукає в нім той, хто сміливий.

* * *

…І кігті гострить вже печаль
Об учорашні сподівання,
І видалось гірким прощання.
Накину я розлуки шаль
На плечі вечора гнідого.
Німотна тиша – і нікого,
Лише гуля скорботно жаль.

* * *

У тебе – свої дороги…
Зі мною – мої тривоги.
У тебе – сумні світанки,
У мене – скошені ранки,
А дні спекотно-гарячі…
Мені не потрібно здачі…
Закутаю щемом плечі,
Тобі залишаю вечір
І випитий, і порожній…
Тепер ти – не мій подорожній.

* * *

То дощі, то сніги, перемети, громи і завії.
Вистигає печаль на холодних промоклих вітрах.
Я чекаю весни, як чекають приходу Месії –
Не рятує від злив наш давно продірявлений дах.
То сніги, то дощі – вороння затялось на негоду.
Чорний ворон крильми на льоду витинає танок.
Перегірклі сніги п’ють жадану струмків прохолоду
І я чую весни тихий лагідний впевнений кроки.

ПОДИХИ ВІТРІВ

Шаленіють вітри, шаленіють,
Їхні подихи – леза ножів,
Та свічу погасити не сміють,
Ту свічу, що горить у душі.
Шаленіють вітри, шаленіють,
А морози січуть, як мечі.
То вовки чи собаки так виють?
Болю птах притаївсь на плечі…

* * *

Давно світ хворий, ох давно,
На злобу, заздрість і червінці.
Майже не чути оди жінці,
Любов прокисла, мов вино,
Яке у шклянці не іскриться…
Підтяті крила у жар-птиці,
І тінь тих крил – на наші лиця.
Шалені оберти планети
Під дзвін фальшивої монети.
І мружать очі небеса:
– Проллється огненна гроза!

* * *

Незатишно у столиці.
Скрегіт машинних зубів,
Чужі до нестями лиця,
І рідних не чути слів,
Вітрини з чужим лахміттям,
Різноколірні прапори…
Неначе гаряче сміття
Хтось сипле у душу згори.
Я хочу слухати тишу
І соловейка спів,
Я майже уже не дишу
В столиці декілька днів.
Ходжу у юрбі самотньо,
Шукаю рідних облич.
Байдужість – це майже модно.
А ти все ж мене поклич!

* * *

Промокли згорблені лани,
Чекаючи хоч трохи снігу.
Розсипав ранок жменьку сміху.
І ти печаль свою жени.
Зима зблукала. Глянь – туман
Завис над хмурими полями…
Лиш знає Бог, що буде з нами,
П’яніти можна від оман.
Не ждем ні хуги, ні вітрів,
А літа ждем і зорепаду,
І квітування диво-саду,
Святкових днів і світлих снів.

* * *

Яка сумбурна неба каламуть!
Хмурна брова от-от дощем проллється.
Нам літечка уже не повернуть.
Його сховаю у засіках серця.
Воно зігріє у зимові дні
І нагада мені про літа чари,
Де дні були і гожі, і ясні,
Не те, що ці осінні – повні чварів.

* * *

Вологі долоньки ранку
Гладять звабливо тишу.
Сонечко крізь фіранку
Ранковий мій сон колише…
Розхристані вікна долі
Вдивляються в неба люстерко.
Дрімають дерева голі
І пахне димами терпко.

* * *

І дерева майже оголені,
І туману холодний бриз.
Сподівання, мов закатовані,
Тягнуть пальці до щастя риз.

Одягнулись світанки сині
В млосні краплі туману сліз.
Ти від мене далеко нині,
Мені вітер твій сум приніс.

* * *

Відбуяли мої ілюзії.
Все. Поставлена крапка.
Осінь бродить босоніж у лузі,
На столі недочитаний Кафка…

А химерні схрещені тіні
Потирають свої долоні.
І кохання буває міні?
Не тримай у своїм полоні!

* * *

А доля-доленька – мов грім,
Мов голий бубон…
Наклав би хто на душу грим –
Вже й серце руба.
І непідвладне забуття.
І світ стинає…
Вовків виття, собак виття –
Шалена зграя.
І день – не день, і ніч – не ніч…
Вогонь палає!
Стомилась в часі протиріч –
Мовчіть! Благаю!

РАНОК

Вітер полоще до ранку
Світло-рожеву фіранку.
Глянь, у відкритім віконці
Радісно бавиться сонце.
Сяють у Ранку очиці,
Усмішка щира іскриться.
Раночку, чистий і милий,
Мабуть, ти дуже щасливий!

* * *

У хугу, весною,
Плетусь за журою,
Пливу за водою,
Забута тобою,
Іду за димами,
За кремінь-роками,
Світами, світами…
Матусенько, мамо!
Ще нібито рано
Склепляти повіки.
На віко – навіки…
Підстрелена птаха,
Скривавлена плаха.
І рани – на рани,
І роси – на роси.
Похилені лози,
Покоси, покоси…
Гуркочуть десь грози
І темінь голосить.

* * *

І світ стриножений, мов кінь…
Блукає тінь, холодна тінь
Твоїх бажань, моїх видінь.
Незряча ніч, чужий мотив…
Ти келих болю пригубив,
Лишив у долі на краю,
Де я стою.

* * *

Не шукай мене в заметілях,
У снігах цих шалено-білих…
Охололи мої долоні,
Розминулися наші коні.
І не клич, не боли – не чую…
Я і хуга – удвох кочуєм
Полем, яром, морозним лугом.
Я питаю: «Чи був ти другом?»
Диким вогником вовчі очі
Пропікають цю темінь ночі,
А вітрище сніги полоще…
Я до Бога спішу на прощу.

* * *

О, ніжносте моя, чого ридаєш?
Твоя печаль і чиста, і свята!
Тугим зелом крізь камінь проростаєш…
В тобі величність, а чи простота?

О, смутку мій, зодягнений в багрянець,
Пронизаний стрілою самоти.
Який зухвалий і химерний танець!
Жагучого б вина, а не води!

Моя любов! Її тремтливі пальці –
І порух слів, і неба висота.
Твоє ім’я – золочене на п’яльцях.
І ночі крик, і ранку німота…

* * *

Я літаю у снах
І купаюся в сонячних зливах.
Мені грає сам Бах –
В ті хвилини я справді щаслива.
Ще дорога моя
У світах голубих не згубилась…
Я – росинка твоя,
Що у снах тобі марилась, снилась…
Обпікала тебе
І навіки, навіки прощалась…
Надломивши себе,
Я, мов птаха, до тебе верталась.
У космічних світах –
Невагомість у зорянім леті…
Ти – мій сонячний птах –
Посміхаєшся ніжно з портрета.

* * *

На розпеченім камені долі
Пудів сто зашкарублої солі.
І обпалена брама саду
Сипле попіл під ноги зради.

В океані холоднім смутку
Розкришилася цукру грудка…
І оплавлені щемом свічі
Заглядають зимі у вічі…

* * *

Грюка у двері вітер,
Виє, як лютий пес.
– Чи ночувати ніде?
А спочивав же десь.
Ну вже, заходь хуткіше!
Та обережно ступай.
На килимку он кішка!
Зараз поставлю чай.

* * *

Ти до мене жертовним птахом,
Гордим птахом у мокре шкло.
Забивали у серце цвяхи –
Хижо скалило зуби зло.
Наді мною могутні крила –
Не страшний мені бурі шал!
І, піднявши свої вітрила,
Я пливу у кохання зал.
Свічі, свічі, магічні свічі!
Димне марево… Напівсон…
Таїна загляда у вічі…
Руки, губи, серця – в унісон.
І вуаллю соната Баха
Огортає, немов туман.
Чути шерхіт… То крила мага…
Чуєш? Щастя шумить океан!!!

СКОШЕНЕ СЕРЦЕ
(поема)
Світлій пам’яті
Шадури Павла та Меланії

А літній день, мов півень пелехатий,
Розправив крила і злетіти хоче.
День у зеніті – довго ще до ночі,
У різноквітті веселиться хата.
Бабуня все клопочеться в городі,
Бо любить, щоб ні жодної зілинки.
Вляглося сонце зручно на хмаринці,
На нього зирять соняшники гордо.
Вони в городі, ніби славні зодчі,
А кукурудза молитви шепоче.
Все у городі до розмов охоче…
Лиш у бабусі смутку повні очі.
Мені пізніше та печаль відкрилась,
Коли бабуся відлетіла в ірій.
Несла вони біди важенні гирі,
І горе її серце надломило.

Сурмили в сурми сурмачі:
– Беріть сміливо калачі!
Ті калачі були гіркі –
На них наліплені зірки,
Червоні, ніби наша кров…
І сурмлять в сурми знов і знов,
І пропонують калачі.
Хто друзі з них, а хто – рвачі,
Не кожен може розпізнать
Ту «славну» рать.

Дідусю, чи у снах побачу Вас,
Заглибившись у Ваші страдні очі?
Були тоді страшні осінні ночі,
Коли Ви більше не прийшли до нас,
Бо упіймали, вислідили звірі.
Невже в могилі спить спокійно кат?
Бабусю з дітьми гнали, мов щенят,
Оселя враз навік осиротіла…

Плакала верба під частоколом,
І любисток падав їм до ніг.
Як гонили дітлахів із двору,
Сивий дуб дивитися не міг.
Груша застогнала біля хати,
З горя похилилась лобода.
Пригортала своїх діток мати,
І вповзала, як змія, біда.
Повнилась слізьми свята хлібина.
Стогін із бабусиних грудей…
Молотила люд страшна машина,
Кров безвинних запеклась на шинах,
Зникли в пащі тисячі смертей.
Дідусю, Ви насніться хоч би раз,
Я поцілую спраглі Ваші губи.
Вас рано вклали в землю душогуби,
І світ навік осиротів без Вас.

Зраджена правда за ґратами,
Іудами та Пілатами
Розтерзана, закривавлена,
Брилою зверху придавлена,
Пересміяна, пересуджена,
До смертної кари присуджена.
Хоч вона в таборах закатована,
Та на вічне життя закодована.
Нездоланна, непереможена,
Хоч зачовгана, заяложена,
Незалякана, незнеможена,
Незнищенна, хоч і стриножена,
З гордо піднятою головою –
Непідкупних веде за собою.
Чесна, з добрими очима,
В неї – сам Бог за плечима.

«Злодіяння безчесні» –
Буде вирок Судді.
Ще на гострому лезі
Затанцюють «святі».
Замордована правда
Свій підніме бокал,
І відкрито, і радо
Кине погляд у зал.
Затремтять у безсиллі
Ці облудні вужі.
Рухнуть стіни ідилій,
Як думок міражі.

Якби зібрать отих усіх,
Що сплять тривожно в домовинах,
Щоб розказали нам про тих,
Хто в їхній смерті вічно винен,
Про тих розтерзаних, убитих,
Поглумлених у ріднім краї,
У краї-раї, де тополі,
Де солов’ї, де крапля волі
І крапля крові – вперемішку...
Де дід в степах ходив мій пішки,
За плугом, сіявши зерно.
Та полином зійшло воно,
Гірким, пекучим і болючим,
Бо дід пішов ген-ген за кручі.
Не сам пішов, з чужої волі.
Не взяв ні хліба, ані солі...
Заламані за спину руки,
І чорні постаті, як круки.
Хазяїн був він, той «куркуль»,
А для таких не жаль і куль.
Для них тайга, Владивосток –
Життя обірваний листок.

Броджу по дідовій землі,
По чорноземній тій ріллі,
Що пахне чебрецем і потом,
Там, де коріння мого роду.
Я все шукаю його слід
Багато днів, багато літ.
І горнеться полин до ніг,
І стелеться гіркий моріг,
І дзвони пам'яті гудуть
У чистім полі там і тут...
Дзвони усюди, дзвони скрізь… –
В ромашки повні очі сліз.

Спіткнувся день об стоголосий біль.
Скотилось сонце в лоно смутку долі..
Ви полягли у тій гіркій неволі,
А я на Вашім незнищеннім полі
Все сію зерна, а збираю сіль,
Пекучу сіль, гарячу, мов сльоза,
Гірку, мов полини у нашім долі.
Ламає руки на вітрах тополя.
Нехай на все Господня буде воля
Аби не повторилася гроза.

* * *

Мене вабить музика світів,
Легіт трав і соловейка спів.
Ти відкрий в собі земну красу,
В серці все життя її несу.
Снігопад і дивний зорепад,
Золотий грайливий листопад…
Все чарує. Пильно придивись.
Глянь: летить пташинонька увись.
Бджілка п’є із квіточки нектар.
Бачити красу – то Божий дар!

* * *

ОЙ, МАТУСЕНЬКО, МАМО

Мамо, хліба спечіть, як колись Ви пекли.
Як він дихав степами! – сонця ріки текли.
Напечіть хліба, мамо, бо такий хто спече?
Ой, матусенько рідна, спогад душу пече!

Ой, матусенько, мамо, заблукали Ви де?
Хто мене у світ казки і краси поведе?
Ой, матусенько, мила! Землю всю обійшла –
Лиш сліди Ваші в полі, лише їх я знайшла.

Не замів їх вітрисько, і спориш не заплів.
Мене кличете, мамо, з моїх снів, сивих снів.
Ой, матусю, найкраща, як розлука щемить!
Лиш червона калина на могилі горить.

* * *
Моєму дідусеві
П.Л. Шадурі

Горіла ватра на снігу,
А біля неї грілись люди,
Вітрище стугонів у груди,
Хотів згасить життя жагу.
Горіла ватра на снігу.
Обірвані і майже босі –
Їх біль до неба стоголосий.
І танцював вогонь на лицях,
І зімкнуті вуста, мов криця.
В очах зневіра і печаль
І спопеляв серця їм жаль.
О, як далеко Україна!
Тут не один в снігах загине.
Страшні вівчарки і пістолі.
Як не зламатися в неволі?
Не втратити свою снагу?
Горіла ватра на снігу.

* * *

– Агов! – гукає юність: – Зачекай!
Я поведу тебе в колишній рай!
У світ Надії, Сонця і Краси,
У легіт трав і чистоту роси,
Де мрій високих відчайдушний лет…
Бо ти з дитинства – мрійниця й поет.
І сам Єсенін серед буйних трав
Для тебе вірші трепетно читав,
Поклавши руку на твоє плече.
І слів потік, як музика, тече.
І досьогодні голос той в тобі.
Його б впізнала в тисячній юрбі!
Син – теж Сергій. Усе це неспроста…
Тебе ще й досі кличе висота.
– Чого мовчиш?
– Та спогад обпіка!
Моє плече – поетова рука.
Її тепло ще й досі зігріва.
В мені живуть і голос, і слова…
І обертом донині голова.

* * *

Як нині слизько без ковзанів!
Димом розтануло марево снів.
Холод пекучий пройма до кісток,
Вітер розхитує долі місток.
Ти зупинись, постривай – не ходи!
Душу скували мені холоди.
Інеєм вкрилася серця свіча,
Зоряний відблиск тоне в очах.
Ти не сумуй, зачекай до весни,
Я запрошу ще тебе в свої сни.

* * *

Вітре, замовкни, не голоси!
Зливою вмийся, випий роси.
Вчора згубила? А може – давно?
Келих на друзки – пролито вино!
Мрії рожеві, сни голубі –
Їх відкривала тільки тобі.
Сни відлетіли…Мрії, мов дим.
Спогади зболено кличуть до рим.
Вітре, замовкни, не голоси!
Зливою вмийся, випий роси.

* * *

І плач дощу, як передсмертний стогін.
І крик сови, як постріл в оленя.
Осіння ніч, колюча, мов стерня,
В якій навряд чи проросте зерня,
І таємнича, ніби шлях до Бога.
Тривожно дуб занурився в пітьму.
Вона зловісна, наче хижий коршак,
А землю полива небесний ковшик…
Дуб мокрі жолуді збирає в кошик,
Бо знає, що в оселю їх візьму.

* * *

Ти забіг на чашечку кави,
Ну а може, просто злукавив?
Захотілося в будні свята?
Зазвучала давня соната?
Я і рада тобі, й не рада.
Влаштувати не можу свята.
Вже давно догоріли свічі.
А в очах – я читаю відчай.
Ти прощаєшся якось хмуро,
Мов тебе надломила буря.
За порогом залишив крила.
Ти давно вже мені немилий.

* * *

Ми удвох по життю ідем –
Я і доля моя примхлива.
Кожен день маєм сто ідей,
Кожен день у нас сніг чи злива.
Ми удвох у моїм раю –
Чай п’ємо і читаєм книги.
На краєчку життя стою,
Ще душі не скувала крига.
Я із долею – не на «ти»,
Хоч вона виноградом в’ється.
Ми далекі від суєти,
В однім ритмі і дух, і серце.
Нам удвох ще шляхами йти.
Лист останній колись зірветься.
Буде це, як дійдемо мети,
Коли стомиться дух і серце.

* * *

Вже пішли в атаку холоди,
А дощі – по колу все, по колу.
Осінь розстелила свої поли
І накрила поле. Не ходи.
По дорогах краще поброди.
Не буди, бо поле вже дрімає.
Сон його тихенько обіймає…
І мене у поле не веди. –
Пробирають душу холоди.
У дощах цих – непросвітня туга.
Ти підстав плече надійне друга,
Місяцем чи сонцем засвіти.

* * *

Ти пробач, ти пробач, пробач,
Що не цукор, а сіль в калач –
Ні до чаю, ні до вина…
На душі загуса вина.
Ти пробач, ти пробач, пробач.
Невже долі програли матч?
Кажуть: «Ранок мудріш за ніч».
Не склепити від болю віч.

* * *

Загорнуся в Качанівки тишу
І нап’юся музики небес.
Тиша ніжно, лагідно колише,
Пестить прохолода синіх плес.
Сонце усміхається в зеніті.
Снить вітрисько мирно у човні.
Чи ще є така краса у світі,
Де було б так солодко мені?..

* * *

День розпочавсь веселими громами.
Періщив дощ, і шиби у вікні
Сльозились, притулившися до рами,
Їх блискавки лякали навісні,
Та весело було чомусь мені.
Я усміхалась лагідно дощу.
Він цілував мені вуста і руки,
І музики вчувались дивні звуки…
А грім ревів шалено : «Не прощу!»
Я віддавалась трепетно дощу,
А небо розтинали блискавиці.
І злякано в вікно дивилась киця,
Узявши в лапку парасольку з ситцю.
Скінчився дощ, засяяла веселка,
Поглянувши у чарівне люстерко.

* * *

Мій Господи, не став мені в вину,
Оцю гарячу склянку полину.
Ти знаєш, Боже, що полин цілющий
Для тих, хто бродить одиноко в пущі.
Ти знаєш, Господи, що мед бува гірким.
Цей світ іще не пізнаний ніким.
Мій Господи, дай наточить тепла,
Аби зима навік не замела.