Одвічне Слово мудрості і сили
Нам Бог подарував на все життя,
Щоб ми його в своїх серцях зростили
І мали в душах щире каяття.

Воно, як сонце, серце зігріває.
Те Слово – хліб, дарований з небес,
І кожен в Слові тім надію має,
І пізнає, що, вмерши, – Син воскрес.

Цілюще, як бальзам, те Слово Боже,
Правдиве, щире, мудре і просте.
І дати все нам вічне Слово може,
Коли у серці рясно проросте.

Нам Боже світло через Слово ллється,
Любов нас Божа щедро огорта.
Вона усім без винятку дається,
Усім відкрита Божа доброта.

ТЕПЛО ДОЛОНЬ
П.П.Я.

Я бережу тепло твоїх долонь –
Тепло, що гріє в світі, як вогонь.
Несу у серці, все життя несу
Твій дотик рук і почуттів красу.

Я віддаю тепло своїх долонь.
Долонями змету я сніг зі скронь.
Я відведу біду, візьму твій біль,
Теплом долонь зігрію в заметіль.

В долонях я несу тобі любов.
Ти чуєш стогін трав і плач дібров?
Ти бачиш, як тремтить в траві роса?
То не роса – то з вій моїх сльоза.

Зітри з моїх очей гірку сльозу.
Я поглядом тобі усе скажу:
– Спасибі тобі, рідний, за любов,
Що чую шепіт трав і шум дібров.

* * *

Запали в моїм серці, мій Боже, свічу,
Щоб горіла вона і повік не згасала
До зірок я на крилах, мов пташка, лечу –
Тільки б крила свої в злеті я не зламала.

У долонях тримаю я серця вогонь.
Коли холодно в світі, тебе я зігрію,
Подарую тепло, ніжний трепет долонь.
І в душі твоїй зоряні квіти посію.

МОЇ КВІТИ-ДРУЗІ

Квіти у кімнаті – мої добрі друзі,
Заглядають в очі, коли серце в тузі.
Ніжно щось шепочуть, коли гірко плачу,
Коли вже, здається, світла не побачу.
Я ловлю їх мову тиху і таємну:
– Не сумуй – життя це дане недаремно.
Бачиш, навіть небо часто гірко плаче,
Кожна слізка-крапля щось для Бога значить.
Ніч мина, і знову ясно світить сонце,
Ми його проміння ловимо в віконце.
Бачиш, ми не плачем, хоч, бува, сумуєм,
І життя сваволю часто серцем чуєм.
Хочеться під сонце, хочеться на волю,
Але ж ми кімнатні – бо така в нас доля.
Ти нас ніжно любиш, тим ми і щасливі,
Хоч в житті бувають хвилини зрадливі.
Часто твоя Муза тебе у нас краде,
Ніби й невелика, та для нас – це зрада.
– Ніжні мої, милі, я люблю вас дуже,
Коли ви сумуєте, мені не байдуже.
Пригорнусь я серцем, вчую вашу мову,
Доторкнусь душею, посміхнуся знову.

* * *

Чим ближче до зими, тим більше болю.
Я ніби біла та ворона між птахами.
Із серця пісня проситься на волю,
Крилом лелечим лине над степами.
Мій дивний світ – у ньому я одна,
Хоч маю я і рідних, близьких, друзів.
Я, келих смутку випивши до дна,
Калиновим кущем горю в осіннім лузі.
Спасибі, Боже, за поезію й пісні.
По осені мій сад в рясному цвіті.
В моєму небі обрії ясні,
Душа сповита смутком в Божім світі.
Летять ключем у вирій журавлі.
Крилом мене запрошують з собою,
А я, мов зранена пташина на Землі,
Яка для мене – болем і журбою.

ОСІНЬ

На спочинок пішло вже літо,
У берізки листочок жовкне.
Під вікном догорають квіти,
І пісні солов’їні змовкли.

Журавлині ключі у небі,
Їх тривожна прощальна пісня.
І горить у саду калина,
Як любов невблаганно-пізня.

Опустились тумани сиві
На осінні тривожні ниви,
А холодні ранкові роси
Заховалися травам в коси.

І коса не дзвенить у лузі,
І метелик крилом не блисне.
Похилилась верба у тузі,
А над нею журба зависла.

ЗІЗНАННЯ

Жить просто так у світі я не вмію,
Теплом душі когось завжди я грію.
Поезія – моя найбільша радість,
Моє життя, моя таємна святість.
Як я пишу – чи ямбом, чи хореєм? –
Скажу відверто, що пишу душею.
Чого сумного так у ній багато?
Бо сум і радість поруч вдвох на святі.
Чомусь мені в цім світі – біль і жаль,
Що й радість переходить у печаль.
Чи я щаслива? Мабуть, що щаслива,
Та тільки щастя те бува зрадливим.
І раною цей світ в мені болить, –
Усе життя – одна жагуча мить.
Воно промчалось верхи на коні,
Неначе дивний сон наснивсь мені.
І сонце уже котиться за обрій.
Спасибі, Боже, що до мене добрий.

* * *

Малинові губи літа
Цілують п’янкий світанок,
Дощами земля умита,
Огорнута ніжним серпанком.
Зарошені вії квітки
Тремтять від подиху вітру.
Ну що це за диво, звідки,
З якого казкового світу?
Це диво із мого степу –
Пречисто-біла ромашка.
Зіницями в синє небо,
Зчарована співом пташки.

РАЙ ДИТИНСТВА

Я зростала в селі, у поліськім селі,
І від того любов у мені до землі,
До степів, до гаїв, до небесних висот.
І на рідній землі не колючий осот.
Босоніж по стерні, босоніж по піску...
Я мелодію вчула степів гомінку,
І душею пила неосяжну блакить...
Срібним птахом до мене дитинство летить,
В буйних росах купається пісня дзвінка,
І волошка сльозою з дитинства вінка.
Тихий шепіт гаїв, передзвін хлібних нив,
На світанні зорю жайвір ніжно тут пив,
І всміхалась ромашка предивна мені,
Закохалась я в очі її неземні.
І малиновий дзвін понад степом крилом,
І лелека у небі кружля за селом.
Запах м'яти, любистку і сміх чебрецю,
Васильків сині очі землі до лиця,
І цілунок зорі, вечоровий розмай –
В моїм серці дзвенить зачарований рай.
Відгукнися до мене, дитинство моє,
Із твого джерела серце стомлене п'є.
Я пораненим птахом до тебе лечу,
Журавлино ячу, журавлино ячу.

* * *

Колисали дощі тихий шепіт трави,
Умивались степи на світанні в росиці.
Синьооку волошку бездумно не рви,
Хай у сяйві яснім її погляд іскриться.
Не займай і ромашки, дзвіночків з трави,
Хай вдихають вітрів аромати бентежні...
І ніколи не бійся схилить голови
Перед світом краси, і ступай обережно,
Аби не поранить ні шовку трави,
Ні душі, ані серця тендітній стеблинці.
Перед зрадою й злом не схиляй голови,
Краще тихо поплач, посумуй наодинці.

* * *

Літній ранок ступа обережно в степу.
Він купається в тиші і росах.
Гусей диких у небо піднявся табун,
Щось лелека шукає в покосах.
Жайвір пісню співа в високості небес.
І волошки блукають у житі.
Скільки див у степу! Скільки різних чудес!
Не згубити б прекрасної миті.

* * *

Під плач дощу і дикий регіт вітру
Останнє листя падало на брук.
Сміялась осінь впевнено і хитро,
Аж занімів із дива чорний крук.
Вмирало листя на холоднім бруці,
Загнане вітром, зранене дощем.
Воно стогнало в передсмертній муці,
Мені віддавши смуток свій і щем.

* * *

Сніги, сніги...Такі гіркі сніги...
І серцю так незатишно і тісно.
Засипало життєві береги,
Де в хуртовину вітер виє грізно.

Сніги, сніги...А ще ж іти і йти...
Вітри холодні пропікають душу...
І десь в снігах самотньо бродиш ти,
Я докричатись все ж до тебе мушу.

КВІТКОВИЙ ДОЩ

Дивися: дощ, квітковий дощ,
Такий пахучий і грайливий.
Співає тихо річка Смош,
І дощ з дерев, не дощ, а злива.
Квітує клен, радіє день,
І вітер грається суцвіттям.
Усілась білочка на пень:
«Як гарно в травні в білім світі!»
А потім шаснула в гілля,
Там причаїлась і не дише.
Давно прокинулась рілля,
В долонях травень світ колише.

КАЗКОВА НІЧ

Заломився промінь в надвечір'ї,
Зачепивсь за хмару і погас.
Спалахнуло Левове сузір'я,
Зупинився у задумі час.
Таємнича Мавка, як вуаллю,
Загорнулась сяйвом юних зір…
Роздрімались споконвічні далі,
Виплив місяць з-під небесних гір.
Верби засвітились понад ставом,
Причаїлась темінь у гаю.
Ця красуня з дивовижним станом
Заспівала пісеньку свою.
Побрела по кришталевих росах,
Шовк трави їй ноги цілував.
Простягнув їй Місяць срібний посох,
Вітерець за плечі обійняв,
Доторкнувсь до губ її цілунком
І шепнув улесливі слова,
Защемів у серці ніжним трунком…
Вітре, вітре – буйна голова!

* * *

Мене лишили радості й жалі,
Кудись поділись Пісня, Муза, Слово.
Зітхають квіти сумно на столі…
Веду із Богом стишено розмову.
І тане свічка, скапує сльоза,
Сльоза свічі… І промінь світлий Бога…
Ударив грім! Це – весняна гроза.
Омилася мого життя дорога.

* * *

Що ж ти стукаєш вперто так, дятлику?
Дай спочити моїй душі.
Не поставлю я знака оклику
На осінній полинній межі.
Не поставлю і знака питального.
Побреду навмання босоніж…
Потьмяніло кільце обручальне,
Відламавсь від колодочки ніж.

ЛОСЬ

Роги лося, як біль, на стіні
У вітальні будинку.
Так тривожно малому вві сні…
– Чом не спиш ти, дитинко?
– Мені сильний красивий лось
Заглядає у вічі.
Хто ж розкаже, як те відбулось:
Раз стріляли чи тричі?

ВЕРЕСНЕВИЙ ТУМАН

Як теля молоко – ранок смокче туман
З прохолодного вим'я долини.
Від реальності в світі лиш крок до оман
Й до біди, коли зігнута спина.
Вересневий туман, як банальний роман,
Хтось розлив його з кухля грайливо.
У тумані хмільнім ледь відчутний дурман,
А блукає в нім той, хто сміливий.